Далі подивився, чи надійно замкнена клітка з Гедвіґою, і став походжати по кімнаті, чекаючи, поки прокинуться Дурслі. За дві години величезну й важку валізу Гаррі вже поклали в багажник, тітка Петунія вмовила Дадлі сісти біля Гаррі, і вони поїхали.

О пів на одинадцяту прибули на Кінґс-Крос. Дядько Вернон поставив Гарріну валізу на візочок і підвіз її аж до колій. Гаррі був приємно здивований такою доброзичливістю дядька, аж поки той зупинився біля платформ, огидно вишкірившись:

— Ну от, хлопче. Ось дев'ята платформа, а ось десята. Твоя має бути десь посередині, але її, здається, ще не збудували, га? Звісно, він мав рацію. Над однією платформою висів великий пластмасовий номер дев'ять, над другою — десять, а посередині нічого не було.

— Успіхів у навчанні! — побажав дядько Вернон зі ще гидкішою посмішкою і пішов, нічого більше не кажучи. Гаррі обернувся й побачив, як Дурслі від'їхали в машині. Всі вони вмирали зі сміху. Гаррі пересохло в роті. Що йому робити? Через Гедвіґу до нього вже стали зацікавлено приглядатися. Треба когось запитати.

Гаррі зупинив якогось контролера, та не наважився назвати платформу номер дев'ять і три чверті. Контролер нічого не чув про Гоґвортс, а коли Гаррі навіть не зміг пояснити, в якій частині країни він розташований, той роздратувався, мовби Гаррі навмисне придурювався.

У відчаї Гаррі запитав про поїзд, який відходить об одинадцятій, але контролер відповів, що такого немає. Зрештою він пішов собі далі, нарікаючи на змарнований час.

Гаррі з усіх сил намагався не панікувати. Великий годинник над розкладом показував, що в нього є ще десять хвилин, аби сісти на потяг до Гоґвортсу, але він не знав, як це зробити. Він застряг посеред вокзалу з валізою, яку не міг підняти, з повними кишенями чародійних грошей і великою совою.

Геґрід, мабуть, забув дати йому якісь настанови; ну, скажімо, постукати по третій цеглині зліва, як стукали вони, йдучи на алею Діаґон. А може, дістати чарівну паличку й постукати по квитковій касі між дев'ятою й десятою платформами?

Цієї миті позаду йшли якісь люди, і Гаррі почув уривок розмови : "…звичайно, повно маґлів…"

Гаррі рвучко озирнувся. Пухкенька жіночка розмовляла з чотирма вогненно рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою десь таку саму валізу, як у Гаррі, і крім того, вони мали сову.

Гаррі попхав свій візочок за ними, і серце йому мало не вискакувало. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.

— Так, а який номер платформи? — спитала мати хлопців. — Дев'ять і три чверті! — пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. — Мамо, можна і я поїду… — Джіні, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.

Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев'ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.

— Фред, ти наступний, — звеліла пухкенька жіночка. — Я не Фред, а Джордж, — обурився хлопець. — Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж? — Вибач, любий Джордже. —Жартую, я Фред, — усміхнувся хлопець і пішов.

Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевне, послухався, бо наступної миті його не стало — але як йому це вдалося?

Тепер уже третій брат заквапився до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там, — і враз, цілком несподівано, його ніде немає.

Що залишалося робити?

— Перепрошую, — звернувся Гаррі до пухкенької жінки. — Вітаю, любий, — відгукнулася вона. — Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.

Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов'язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.

— Так, — признався Гаррі. — Але річ у тому… у тому, що я не знаю, як… — Як знайти платформу? — лагідно підказала жінка, і Гаррі ствердно кивнув.

— Не журися, — мовила вона. — Треба просто йти до турнікета між дев'ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном. — Е-е… добре, — кивнув Гаррі.

Він розвернув візочок і придивився до турнікета, що видавався досить міцним. Почав іти до нього. Пасажири, які прямували до дев'ятої й десятої платформ, штовхали Гаррі, і він пришвидшив ходу. Ще трохи — і він просто вріжеться в той компостер для квитків… Пхаючи візочок, Гаррі побіг… турнікет наближався, а він уже й зупинитися не міг… візочок тягнув його за собою… лишалося ще півкроку, і Гаррі заплющив очі, чекаючи зіткнення…

Але нічого не сталося… він біг і далі… тоді розплющив очі. Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: "Гоґвортський експрес, 11-та година". Гаррі озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом "Платформа номер дев'ять і три чверті". Він таки досяг свого.

Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.

Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця.

Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:

— Бабусю, я знову десь жабку загубив.

— Ох, Невіле, — зітхнула літня жінка. Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп. — Дай глянути, Лі, ну, швидше. Хлопець підняв накривку коробки, яку тримав у руках, і всі пронизливо заверещали, бо звідти вистромилася чиясь довга волохата лапа.

Гаррі пробивався крізь натовп, аж поки майже у хвості потяга знайшов незайняте купе. Спочатку він заніс туди Гедвіґу, а тоді став штурхати і пхати до дверей вагона валізу. Гаррі намагався поставити її на східці, та заледве відривав від землі один її край, і двічі боляче прибив собі ноги.

— Допомогти? — озвався один з рудих близнюків, з якими Гаррі зустрівся коло турнікета. — Так, будь-ласка, —засапавшись, мовив Гаррі. — Гей, Фред! На поміч! З допомогою близнюків Гарріну валізу нарешті запхали до купе.

— Дякую, — сказав Гаррі, прибравши з очей змокрілу чуприну. — Що це? — зненацька запитав один близнюк, показуючи на шрам у формі блискавки. — Оце так! — вигукнув другий близнюк. — То ти?.. — Це він, — підтвердив перший близнюк. — Це ж ти? — звернувся він до Гаррі. — Хто? — розгубився Гаррі. — Гаррі Поттер, — разом вимовили близнюки. — А, він! — здогадався Гаррі. — Ну, так, це я.

Обидва хлопці витріщилися на нього, й Гаррі відчув, що червоніє. Аж тут, на превелику його втіху, з відчинених дверей вагона долинув голос:

— Фред! Джордж! Де ви там? — Мамо, ми тут! Глянувши востаннє на Гаррі, близнюки вийшли з вагона. Гаррі сів біля вікна і міг нишком стежити за рудоволосою родиною на платформі й чути їхню розмову. Мати щойно витягла носову хустинку.

— Рон, у тебе щось на носі. Найменший хлопчик випручувався, але вона міцно його вхопила й стала витирати кінчик носа. — Мамо, пусти! — пручався він.

— Ой-йо-йой, нас нецемний Лонцик має сось на носику? — глузливо перекривив малого один з близнюків. — Заткнися! — розгнівався Рон. — А де Персі? — запитала мама. — Вже йде.

З'явився найстарший хлопець. Він уже встиг перебратися в чорну гоґвортську мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою "С".

— Мамо, я ненадовго, — сказав хлопець. — Я в голові поїзда, там є два купе для старост… — О, то ти вже староста, Персі? — здивовано запитав один із близнюків. — Чого ж ти нам нічого не сказав? Ми навіть не здогадувались.

— Стривай, здається, він щось казав, — встряв інший близнюк. — Одного разу… — Або й двічі… — Одну хвилину… — Цілісіньке літо… — Замовкніть! — урвав їх староста Персі.

— А як це ти отримав нову мантію? — знову причепився один із близнюків. — Бо він — староста, — сказала мати з любов'ю. — Гаразд, любий, добре вчися, а як приїдеш, пришли сову.

Вона поцілувала Персі в щоку, і він пішов. Тоді повернулася до близнюків: — А ви обидва… дивіться мені, поводьтеся цього року чемно. Якщо я отримаю ще одну сову з повідомленням, що ви… висадили в повітря туалет або… — Висадили туалет? Та ми до нього й близько не підходимо!

— Але ідея чудова. Дякуємо, мамо. — Нема чого реготати. І пильнуйте Рона. — Нема плоблем, ми пло Лонцика подбаємо. — Заткнися! — повторив Рон. Він був майже такий самий заввишки, як близнюки, а його ніс іще й досі пашів від маминої хустинки.

— Гей, мамо, знаєш що? Вгадай, кого ми зустріли в поїзді? Гаррі відсахнувся від вікна, аби ніхто не побачив, що він дивиться. — Пам'ятаєш того чорнявого хлопця на вокзалі біля нас? Знаєш, хто то? — Хто? — Гаррі Поттер!

Гаррі почув голос маленької дівчинки.

— Ой, мамо, можна я піду подивлюся на нього в поїзді! Мамусю, будь ласка!.. — Ти вже його бачила, Джіні, а він, бідолаха, не в зоопарку, щоб задивлятися на нього. Фред, це правда? Як ти впізнав? — Запитав його. Побачив шрам. Він і справді мов блискавка. — Бідолашка! Не дивно, що він був сам… А я ще дивувалася. Він так чемно запитав, як пройти до платформи.

— То нічого, а от цікаво, чи пам'ятає він, яким був Відомо-Хто? Мати зненацька посуворішала. — Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі. — Добре, не панікуй. Залунав свисток.

— Біжіть! — гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд. Потім вихилилися з вікна, мати поцілувала їх на прощання, а сестричка захлипала. — Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов! — І гоґвортську накривку для унітазу! — Джорджі — Мамо, це жарт!

Поїзд рушив, і Гаррі бачив, як мати махала рукою, а дівчинка, плачучи і сміючись, бігла за поїздом, аж поки той набрав швидкості. Потім зупинилася і теж замахала рукою.

Поїзд завернув, і Гаррі вже не бачив ані дівчинки, ні матері. За вікном пролітали будинки. Гаррі відчув, як його душу виповнює захват. Він не знав, куди їде, але там буде краще, ніж у світі, який він лишав позаду.

Прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.

— Тут хтось сидить? — запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. — Ніде місця немає.

Гаррі заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на Гаррі, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі видніє чорна цятка.

— Гей, Рон! — з'явилися знову близнюки. — Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула. — Добре, — пробурмотів Рон. — Гаррі, — сказав другий близнюк, — ми ж навіть не назвалися? Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого! — Бувайте! — відповіли Гаррі й Рон. Близнюки зачинили за собою двері купе.

— Ти справді Гаррі Поттер? — відразу вирвалося в Рона. Гаррі кивнув. — Ох! А я думав, Фред і Джордж знову жартують, — зрадів Рон. — І ти справді маєш… ну… — і він показав на чоло Гаррі.

Гаррі прибрав пасмо волосся, відкривши шрам-блискавку. Рон витріщив очі. — То оце тут Відомо-Хто?.. — Так, — кивнув Гаррі, — тільки я нічого не пам'ятаю. — Нічого? — нетерпляче перепитав Рон. — Ну, пам'ятаю зелений спалах, а більш нічого. — Ого! — сказав Рон. Якийсь час він дивився на Гаррі, а тоді, немов схаменувшись, знову відвернувся до вікна.

— У вас у родині всі чарівники? — запитав Гаррі, якому Рон був не менш цікавий, ніж він Ронові. — Е-е… мабуть, так, — відповів Рон. — Здається, мамин троюрідний брат — бухгалтер, але ми ніколи не згадуємо про нього. — То ти, напевне, вже знаєш багато чарів. Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.

— Я чув, що ти живеш з маґлами, — знову озвався Рон. — Які вони? — Жахливі… Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.

— П'ятьох, — поправив Рон, чогось спохмурнівши. — Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі — капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п'ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.

Рон витяг з куртки товстого сірого щура, що спав як мертвий.

— Його звати Скеберс, та користі з нього мало, він майже не прокидається. Персі дістав від тата сову, бо став старостою, але вони не спромо… тобто мені дали натомість Скеберса.

Ронові аж вуха почервоніли. Він, здається, вирішив, що бовкнув зайве, бо знову задивився у вікно.

Гаррі не бачив нічого поганого в тому, що хтось не спромігся купити сову. Зрештою, ще місяць тому він узагалі не мав грошей, ніколи в житті, тож і розповів Ронові про те, як був змушений Доношувати старий одяг Дадлі, як ніколи не мав подарунків на день народження.

Його розповідь, здається, трохи втішила Рона.

— …Поки Геґрід мені не сказав, я навіть не знав, що я чаклун, нічого не знав ні про батьків, ні про Волдеморта…

Рон аж захлинувся.

— Що сталося? — запитав Гаррі.

— Ти назвав ім'я Відомо-Кого! — перелякано й водночас захоплено вигукнув Рон. — Від кого-кого, але від тебе я…

— Я називаю це ім'я не тому, щоб видаватися хоробрим чи яким там ще, — пояснив Гаррі. — Я просто ніколи не знав, що цього не можна. Розумієш? Мені так багато треба вивчити! Я певен, — додав він, уперше висловивши те, що останнім часом не давало йому спокою, — я певен, що буду найгіршим у класі.

— Не будеш. Є багато таких, які приходять із маґлівських родин і вчаться досить успішно.

Вони розмовляли, а поїзд лишав позаду Лондон. Тепер він проминав луки, де паслися корови та вівці. Якийсь час хлопці мовчки дивилися на ті поля і стежини поміж ними.

Десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе: | Harry woke at five o'clock the next morning and was too excited and nervous to go back to sleep. He got up and pulled on his jeans because he didn't want to walk into the station in his wizard's robes -- he'd change on the train. He checked his Hogwarts list yet again to make sure he had everything he needed,

saw that Hedwig was shut safely in her cage, and then paced the room, waiting for the Dursleys to get up. Two hours later, Harry's huge, heavy trunk had been loaded into the Dursleys' car, Aunt Petunia had talked Dudley into sitting next to Harry, and they had set off.

They reached King's Cross at half past ten. Uncle Vernon dumped Harry's trunk onto a cart and wheeled it into the station for him. Harry thought this was strangely kind until Uncle Vernon stopped dead, facing the platforms with a nasty grin on his face.

"Well, there you are, boy. Platform nine -- platform ten. Your platform should be somewhere in the middle, but they don't seem to have built it yet, do they?" He was quite right, of course. There was a big plastic number nine over one platform and a big plastic number ten over the one next to it, and in the middle, nothing at all.

"Have a good term," said Uncle Vernon with an even nastier smile. He left without another word. Harry turned and saw the Dursleys drive away. All three of them were laughing. Harry's mouth went rather dry. What on earth was he going to do? He was starting to attract a lot of funny looks, because of Hedwig. He'd have to ask someone.

He stopped a passing guard, but didn't dare mention platform nine and three-quarters. The guard had never heard of Hogwarts and when Harry couldn't even tell him what part of the country it was in, he started to get annoyed, as though Harry was being stupid on purpose.

Getting desperate, Harry asked for the train that left at eleven o'clock, but the guard said there wasn't one. In the end the guard strode away, muttering about time wasters.

Harry was now trying hard not to panic. According to the large clock over the arrivals board, he had ten minutes left to get on the train to Hogwarts and he had no idea how to do it; he was stranded in the middle of a station with a trunk he could hardly lift, a pocket full of wizard money, and a large owl.

Hagrid must have forgotten to tell him something you had to do, like tapping the third brick on the left to get into Diagon Alley. He wondered if he should get out his wand and start tapping the ticket inspector's stand between platforms nine and ten.

At that moment a group of people passed just behind him and he caught a few words of what they were saying. "-- packed with Muggles, of course --"

Harry swung round. The speaker was a plump woman who was talking to four boys, all with flaming red hair. Each of them was pushing a trunk like Harry's in front of him -- and they had an owl.

Heart hammering, Harry pushed his cart after them. They stopped and so did he, just near enough to hear what they were saying. "Now, what's the platform number?" said the boys' mother. "Nine and three-quarters!" piped a small girl, also red-headed, who was holding her hand, "Mom, can't I go... " "You're not old enough, Ginny, now be quiet. All right, Percy, you go first."

What looked like the oldest boy marched toward platforms nine and ten. Harry watched, careful not to blink in case he missed it -- but just as the boy reached the dividing barrier between the two platforms, a large crowd of tourists came swarming in front of him and by the time the last backpack had cleared away, the boy had vanished.

"Fred, you next," the plump woman said. "I'm not Fred, I'm George," said the boy. "Honestly, woman, you call yourself our mother? CarA you tell I'm George?” "Sorry, George, dear." "Only joking, I am Fred," said the boy, and off he went.

His twin called after him to hurry up, and he must have done so, because a second later, he had gone -- but how had he done it?

Now the third brother was walking briskly toward the barrier he was almost there -- and then, quite suddenly, he wasn't anywhere.

There was nothing else for it. "Excuse me," Harry said to the plump woman. "Hello, dear," she said. "First time at Hogwarts? Ron's new, too."

She pointed at the last and youngest of her sons. He was tall, thin, and gangling, with freckles, big hands and feet, and a long nose.

"Yes," said Harry. "The thing is -- the thing is, I don't know how to--" "How to get onto the platform?" she said kindly, and Harry nodded.

"Not to worry," she said. "All you have to do is walk straight at the barrier between platforms nine and ten. Don't stop and don't be scared you'll crash into it, that's very important. Best do it at a bit of a run if you're nervous. Go on, go now before Ron." "Er -- okay," said Harry.

He pushed his trolley around and stared at the barrier. It looked very solid. He started to walk toward it. People jostled him on their way to platforms nine and ten. Harry walked more quickly. He was going to smash right into that barrier and then he'd be in trouble -- leaning forward on his cart, he broke into a heavy run -- the barrier was coming nearerand nearer -- he wouldn't be able to stop -- the cart was out of control-- he was a foot away -- he closed his eyes ready for the crash --

It didn't come... he kept on running... he opened his eyes. A scarlet steam engine was waiting next to a platform packed with people. A sign overhead said Hogwarts Express, eleven O'clock. Harry looked behind him and saw a wrought-iron archway where the barrier had been, with the words Platform Nine and Three-Quarters on it, He had done it.

Smoke from the engine drifted over the heads of the chattering crowd, while cats of every color wound here and there between their legs. Owls hooted to one another in a disgruntled sort of way over the babble and the scraping of heavy trunks.

The first few carriages were already packed with students, some hanging out of the window to talk to their families, some fighting over seats.

Harry pushed his cart off down the platform in search of an empty seat. He passed a round-faced boy who was saying, "Gran, I've lost my toad again." "Oh, Neville," he heard the old woman sigh. A boy with dreadlocks was surrounded by a small crowd. "Give us a look, Lee, go on." The boy lifted the lid of a box in his arms, and the people around him shrieked and yelled as something inside poked out a long, hairy leg.

Harry pressed on through the crowd until he found an empty compartment near the end of the train. He put Hedwig inside first and then started to shove and heave his trunk toward the train door. He tried to lift it up the steps but could hardly raise one end and twice he dropped it painfully on his foot.

"Want a hand?" It was one of the red-haired twins he'd followed through the barrier. "Yes, please," Harry panted. "Oy, Fred! C'mere and help!" With the twins' help, Harry's trunk was at last tucked away in a corner of the compartment.

"Thanks," said Harry, pushing his sweaty hair out of his eyes. "What's that?" said one of the twins suddenly, pointing at Harry's lightning scar. "Blimey," said the other twin. "Are you "He is," said the first twin. "Aren't you?" he added to Harry. "What?" said Harry. "Harry Potter, "chorused the twins. "Oh, him," said Harry. "I mean, yes, I am."

The two boys gawked at him, and Harry felt himself turning red. Then, to his relief, a voice came floating in through the train's open door. "Fred? George? Are you there?" "Coming, Mom." With a last look at Harry, the twins hopped off the train. Harry sat down next to the window where, half hidden, he could watch the red-haired family on the platform and hear what they were saying. Their mother had just taken out her handkerchief.

"Ron, you've got something on your nose." The youngest boy tried to jerk out of the way, but she grabbed him and began rubbing the end of his nose. "Mom -- geroff" He wriggled free.

"Aaah, has ickle Ronnie got somefink on his nosie?" said one of the twins. "Shut up," said Ron. "Where's Percy?" said their mother. "He's coming now."

The oldest boy came striding into sight. He had already changed into his billowing black Hogwarts robes, and Harry noticed a shiny silver badge on his chest with the letter P on it. "Can't stay long, Mother," he said. "I'm up front, the prefects have got two compartments to themselves --" "Oh, are you a prefect, Percy?" said one of the twins, with an air of great surprise. "You should have said something, we had no idea." "Hang on, I think I remember him saying something about it," said the other twin. "Once --" "Or twice --" "A minute --" "All summer --" "Oh, shut up," said Percy the Prefect.

"How come Percy gets new robes, anyway?" said one of the twins. "Because he's a prefect," said their mother fondly. "All right, dear, well, have a good term -- send me an owl when you get there."

She kissed Percy on the cheek and he left. Then she turned to the twins. "Now, you two -- this year, you behave yourselves. If I get one more owl telling me you've -- you've blown up a toilet or --" "Blown up a toilet? We've never blown up a toilet.”

"Great idea though, thanks, Mom." "It's not funny. And look after Ron." "Don't worry, ickle Ronniekins is safe with us." "Shut up," said Ron again. He was almost as tall as the twins already and his nose was still pink where his mother had rubbed it.

"Hey, Mom, guess what? Guess who we just met on the train?" Harry leaned back quickly so they couldn't see him looking. "You know that black-haired boy who was near us in the station? Know who he is?" "Who?" "Harry Potter!"

Harry heard the little girl's voice. "Oh, Mom, can I go on the train and see him, Mom, eh please...." "You've already seen him, Ginny, and the poor boy isn't something you goggle at in a zoo. Is he really, Fred? How do you know?" "Asked him. Saw his scar. It's really there - like lightning." "Poor dear - no wonder he was alone, I wondered. He was ever so polite when he asked how to get onto the platform."

"Never mind that, do you think he remembers what You-Know-Who looks like?" Their mother suddenly became very stern. "I forbid you to ask him, Fred. No, don't you dare. As though he needs reminding of that on his first day at school." "All right, keep your hair on." A whistle sounded.

"Hurry up!" their mother said, and the three boys clambered onto the train. They leaned out of the window for her to kiss them good-bye, and their younger sister began to cry. "Don't, Ginny, we'll send you loads of owls." "We'll send you a Hogwarts toilet seat." "George!" "Only joking, Mom."

The train began to move. Harry saw the boys' mother waving and theirsister, half laughing, half crying, running to keep up with the train until it gathered too much speed, then she fell back and waved. Harry watched the girl and her mother disappear as the train rounded the corner. Houses flashed past the window. Harry felt a great leap of excitement. He didn't know what he was going to but it had to be better than what he was leaving behind.

The door of the compartment slid open and the youngest redheaded boy came in. "Anyone sitting there?" he asked, pointing at the seat opposite Harry. "Everywhere else is full."

Harry shook his head and the boy sat down. He glanced at Harry and then looked quickly out of the window, pretending he hadn't looked. Harry saw he still had a black mark on his nose. "Hey, Ron." The twins were back. "Listen, we're going down the middle of the train -- Lee Jordan's got a giant tarantula down there." "Right," mumbled Ron. "Harry," said the other twin, "did we introduce ourselves? Fred and George Weasley. And this is Ron, our brother. See you later, then. "Bye," said Harry and Ron. The twins slid the compartment door shut behind them.

"Are you really Harry Potter?" Ron blurted out. Harry nodded. "Oh -well, I thought it might be one of Fred and George's jokes," said Ron. "And have you really got -- you know..." He pointed at Harry's forehead. Harry pulled back his bangs to show the lightning scar. Ron stared. "So that's where You-Know-Who "Yes," said Harry, "but I can't remember it." "Nothing?" said Ron eagerly. "Well -- I remember a lot of green light, but nothing else." "Wow," said Ron. He sat and stared at Harry for a few moments, then, as though he had suddenly realized what he was doing, he looked quickly out of the window again. "Are all your family wizards?" asked Harry, who found Ron just as interesting as Ron found him. "Er -- Yes, I think so," said Ron. "I think Mom's got a second cousin who's an accountant, but we never talk about him." "So you must know loads of magic already." The Weasleys were clearly one of those old wizarding families the pale boy in Diagon Alley had talked about. "I heard you went to live with Muggles," said Ron. "What are they like?" "Horrible -well, not all of them. My aunt and uncle and cousin are, though. Wish I'd had three wizard brothers.” | | | |