| Якось мене попросили: опиши свій волонтер- ський день. Тоді я пробелькотів щось невиразне й намагався викликати співчуття через огром завантаженості, але тепер пригадав собі одну добу, яка дуже колоритно підсумовує маятниковість мого життя й волонтерської зайнятості. Розкажу вам про конкретну добу з 4 на 5 жовтня 2022 року.
Для цього слід вдатися до короткої деґресії: на- передодні я з командою їздив на Донбас і деокуповану Харківщину, ми відвозили сім джипів і один мікроавтобус для українських військових підрозділів.
Така подорож із Ужгорода й назад займає майже чотири доби: зазвичай ми виїжджаємо у п’ятницю ввечері і повертаємося у понеділок. Протягом цього часу в нас є тільки одна повна ніч для сну, решту часу ми кимаримо в автомобілях, змінюючись за кермом із напарниками.
Ясна річ, що після такої поїздки – 3,5 тисячі кілометрів і чотири доби в дорозі, не кажучи вже про саму стресовість перебування у прифронтовій зоні, – людина повертається додому в сомнамбулічному стані. Як із хреста знятий - так цей стан називають у моїй сім’ї.
Отож із чергової волонтерської поїздки на схід я повернувся додому в понеділок увечері. Треба було ще віддати наш автобус на мийку, розібрати й закинути в прання речі, спакувати багаж для наступного дня...
Заснув я пізно, а прокинувся дуже рано, бо мав обмаль часу і багато роботи: об’їздити всі станції технічного обслуговування і проінспектувати ремонт автомобілів, оплатити роботу й узгодити замовлення запчастин (на кожен із чотирьох джипів – окремо і від різних поставників).
Згодом слід було зайнятися фінансовими спра- вами, зокрема зібрати докупи та обміняти на євро отримані від людей гроші, адже того вечора я мав оглянути й придбати за кордоном ще три автомобілі для ЗСУ. Закрутившись у корках переповненого внутрішньо переміщеними особами міста, я не встиг пообідати, тому просто перехопив гот-дог на заправці. Одразу по тому помчав на ужгородське АТП, де на мене чекали діти і знімальна група одного з телеканалів.
Діти були учнями музичної школи, їхня викла- дачка пані Марія щотижня збирала їх і водила виступати в людні місця: на площі або в холи супермаркетів, де вони співали пісні й так збирали гроші на підтримку армії.
Частину з цих коштів пані Марія переказувала на мій рахунок, і, щоб якось заохотити й розважити дітей, ми запросили їх на автотран-спортне підприємство й дозволили самим пофарбувати автобус для військових у камуфляжні кольори.
Цей автобус був придбаний за наспівані ними гроші, тож символізм акції був надзвичайний, не дивно, що таку подію захотіла зняти команда столичного телеканалу.
Таким чином, мені довелося диригувати чимось на кшталт мандрівного цирку: маломовні й грубуваті автомобільні механіки, мої колеги з волонтерської команди, викладачки музичної школи, діти віком від п’яти до п’ятнадцяти, їхні перелякані за безпеку своїх чад батьки, журналісти з камерами й мікрофонами.
Дати цьому всьому лад, коли одна група співає патріотичні пісні, інша плаче, бо в неї забрали пензлики, третя соромиться і втікає від ка- мер, а четверта бігає з камерами за всіма навколо – це був ще той досвід.
Але я впорався і через дві години, не заїжджаючи додому, вирушив у село біля Ужгорода, де є пішохідний прикордонний перехід у Словаччину. Там за якусь годину перейшов кордон, а на іншому боці мене зустрів словацький ром Франтішек, про якого ви вже читали кілька сторінок тому. Поки ми доїхали до містечка Міхаловце, вже й стемніло.
У Міхаловцях майже дві години я перевіряв пригнані Франтішком автомобілі: вивозив кожен у поле за містом, тестував роботу повного приводу, двигуна, паливної системи, перевіряв ходову й цілісність рами. Потім розрахувався з Франтішком і продзвонив членів своєї команди, домовляючись, хто і коли прижене ці автомобілі в Ужгород.
Мене страшно хилило в сон, але Франтішек ду- же просив хоч на хвильку навідатися до нього в гості. Мовляв, його сім’я рідко збирається вся в Міхаловцях, а тепер вони тут, і для них буде неабияка честь, якщо я прийду бодай на чай.
Як я зрозумів пізніше, Франтішек просто хотів похвалитися своїм будинком: той і справді вражав заможністю та пістрявістю. Попивши чаю й висловивши свій захват домом господаря, я попросив відвезти мене в Кошице. Їхали ми туди годину, прибули майже перед північчю.
У Кошицях я ще мав коротку зустріч із людиною, яка хотіла продати автомобіль швидкої допомоги. Коли ми закінчили, заповідалося вже на другу ночі, а о четвертій мені треба було на літак. Тому я просто купив собі пиво і сів на лавку в центрі міста перевести подих. Невдовзі викликав таксі й поїхав на летовище.
Я летів до Албанії, в Тірану, на відкриття най- більшого в країні Міжнародного літературного фестивалю Tirana Gate. Власне кажучи, від такого запрошення кожен інший би відмовився, адже представляти Україну треба в Берліні й Нью-Йорку, у світових столицях, але мені такий підхід відгонить провінційною меншовартістю, про яку іншим разом варто поговорити в контексті деколонізації.
Бо ми самі вимагаємо від світу поваги й уваги до себе, натомість менші країни обдаровуємо такою ж пихатою байдужістю, як більші обдаровують нас.
Як балканіст за освітою, я відчував щось на кшталт професійного обов’язку прилетіти в Тірану й зробити так, щоб український голос був там почутим. Зрештою, на всьому Балканському півострові Албанія, либонь, найпалкіше підтримує Україну, тому годилося просто приїхати і по-людськи подякувати.
Коротше кажучи, я летів із Кошиць, найближ- чого до Ужгорода летовища, в Тірану з пересадкою у Відні. Літак із Кошиць до Відня летить сорок хвилин, тож не встигаєш сісти й пристебнутися, як уже заходиш на посадку. Поспати в літаку, ясна річ, не вийшло. У Відні сірів мокрий жовтневий світанок, у мене тривала якась там чергова ніч без сну.
До літака на Тірану залишалося чотири з половиною години, а я більше не мав сил триматися на ногах.
Тому зробив щось таке, за що мені соромно, але про що не шкодую. Я не можу спати на людях, мені здається, що уві сні людина занадто беззахисна, щоб її бачили випадкові сторонні.
Тому на віденському летовищі я знайшов туалет для людей з інвалідністю, зайшов туди і зачинився зсередини. Завів будильник на телефоні, опустив кришку унітаза, сів на нього, на коліна поставив свою маленьку валізку, на неї постелив куртку й притулив згори голову. Я вимкнувся миттєво й проспав сном немовляти три години. Прокинувся, вмився і лунатичною ходою пішов чекінитися на свій рейс.
У літаку я випив дві кави, але вони лише пришвидшили серцебиття. Тоді я випив ще дві маленькі пляшечки білого вина. Це нарешті мене оживило. Прилетів у Тірану, сів у машину, яку по мене вислав фестиваль, і поїхав до готелю. Через кляті корки на душ і всі підготовчі процедури в номері я мав лише двадцять хвилин, після чого помчав через усе місто на прямий телеефір.
Після ефіру мене одразу ж повезли в Національний музей, де мало відбутися урочисте відкриття фестивалю. Там за кулісами мене представили меру Тірани, ми обмінялися якимись церемоніальними фразами про підтримку й подяку.
Потім я читав вірші і тут-таки, не покидаючи сцени, взяв участь у дискусії про війну й культуру (балканські учасники теж мали що сказати на цю тему). Сидячи на сцені, я відчував, що просто гасну, згасаю, що я зникаю, але мужньо тримався і навіть більш-менш доречно відповідав на питання.
Як сказала пізніше одна з організаторок, я виглядав настільки змученим і виснаженим, що сам цей образ якраз і був найкращим уособленням життя українця під час війни.
Але змучений зовні, я відчував усередині ще трохи пороху. Тому не відмовився, коли мене запросили в посольство України, щоб символічно прочитати кілька строф Шевченка для албанського істеблішменту.
У посольстві зібралося кілька десятків депутатів, бізнесменів, журналістів і представників творчої інтелігенції. Були там і дві міністерки чинного албанського уряду, які після годинних урочистостей в амбасаді запросили мене – єдиного представника України на фестивалі – на чай із другою особою в державі, спікеркою парламенту.
Як людина я мав перепросити, пояснити і відмовитися, але як українець – я такого права не мав. Треба було працювати, для цього я сюди й приїхав.
У кабінеті спікерки зібралося кільканадцять лю- дей. Була дуже приємна й невимушена атмосфера, ми пили чай і говорили про Україну. Своїм запрошенням спікерка парламенту, яка теж цілком могла б уже займатися власними справами чи відпочивати, хотіла висловити свою повагу до України і подвигу українців.
Своєю присутністю я хотів висловити подяку від українців албанській державі – члену НАТО! – і албанському народу за надзвичайно активну підтримку.
Коли до чаю запропонували албанський мед на блюдечку, я усміхнувся. Так само вчора мене частували чаєм і медом у гостинній ромській родині на сході Словаччини.
Отже, що я встиг зробити за добу? Приїхав із Донбасу, пофарбував із дітьми автобус для вій- ськових, перейшов кордон, купив три автомобілі для ЗСУ, попив чаю з ромами, перевірив швидку, долетів до Відня, там поспав крадькома в туалеті, перелетів у Тірану, пішов на прямий ефір, виступив на фестивалі і поспілкувався з половиною албанської влади...
Десь так і виглядає середньостатистичний день із життя українського волонтера. Як карколомний сон, що може наснитися тільки в туалеті далекого летовища. | Once I was asked: describe your volunteer day. Back then I mumbled something vague and tried to evoke sympathy through my enormous workload, but now I recalled one day that very colorfully summarizes the pendulum-like nature of my life and volunteer activities. I'll tell you about a specific day from October 4-5, 2022.
For this, I should make a short digression: the day before, I traveled with my team to Donbas and the de-occupied Kharkiv region, delivering seven jeeps and one minibus for Ukrainian military units.
Such a journey from Uzhhorod and back takes almost four days: we usually leave on Friday evening and return on Monday. During this time, we have only one full night for sleep; the rest of the time, we doze off in cars, taking turns driving with our partners.
Clearly, after such a trip – 3,500 kilometers and four days on the road, not to mention the stress of being in the frontline zone – a person returns home in a somnambulistic state. "Like taken down from a cross" – that's what they call this condition in my family.
So I returned home from another volunteer trip to the east on Monday evening. I still had to take our bus to the car wash, sort out and put clothes in the laundry, pack luggage for the next day...
I fell asleep late and woke up very early because I had little time and a lot of work: visit all service stations and inspect car repairs, pay for the work, and coordinate spare parts orders (for each of the four jeeps – separately and from different suppliers).
Later, I had to deal with financial matters, particularly collecting and exchanging money received from people into euros, as that evening I had to inspect and purchase three more vehicles abroad for the Armed Forces of Ukraine. Getting stuck in traffic in a city overcrowded with internally displaced persons, I didn't have time for lunch, so I just grabbed a hot dog at a gas station. Right after that, I rushed to the Uzhhorod motor depot, where children and a film crew from one of the TV channels were waiting for me.
The children were music school students; their teacher, Ms. Maria, gathered them weekly and took them to perform in crowded places: in squares or supermarket lobbies, where they sang songs and collected money to support the army.
Ms. Maria transferred part of these funds to my account, and to somehow encourage and entertain the children, we invited them to the motor transport company and allowed them to paint a bus for the military in camouflage colors themselves.
This bus was purchased with the money they had sung for, so the symbolism of the action was extraordinary; not surprisingly, a team from a capital city TV channel wanted to film such an event.
Thus, I had to conduct something like a traveling circus: taciturn and rough car mechanics, my colleagues from the volunteer team, music school teachers, children aged five to fifteen, their parents frightened for their children's safety, journalists with cameras and microphones.
Bringing order to all this, when one group sings patriotic songs, another cries because their brushes were taken away, the third is shy and runs away from cameras, and the fourth runs around with cameras chasing everyone – it was quite an experience.
But I managed, and after two hours, without going home, headed to a village near Uzhhorod, where there's a pedestrian border crossing into Slovakia. There, I crossed the border in about an hour, and on the other side, I was met by a Slovak Roma man, František, whom you read about a few pages earlier. By the time we reached the town of Michalovce, it had already gotten dark.
In Michalovce, I spent almost two hours checking the vehicles brought by František: I took each one to a field outside the town, tested the four-wheel drive, engine, fuel system, checked the suspension and frame integrity. Then I settled accounts with František and called members of my team, arranging who would bring these vehicles to Uzhhorod and when.
I was terribly sleepy, but František really asked me to visit his home, even if just for a moment. He said his family rarely gathers all together in Michalovce, and now they're here, and it would be a great honor for them if I came at least for tea.
As I understood later, František simply wanted to show off his house: it really impressed with its wealth and colorfulness.
After drinking tea and expressing my admiration for the host's house, I asked to be taken to Košice. We drove there for an hour, arriving almost at midnight.
In Košice, I had a brief meeting with someone who wanted to sell an ambulance. When we finished, it was already approaching two in the morning, and at four, I needed to be at the airport. So I just bought myself a beer and sat on a bench in the city center to catch my breath. Soon after, I called a taxi and went to the airport.
I was flying to Albania, to Tirana, for the opening of the country's largest International Literary Festival, Tirana Gate. Actually, anyone else would have declined such an invitation, as one should represent Ukraine in Berlin and New York, in world capitals, but to me, such an approach smacks of provincial inferiority, which should be discussed another time in the context of decolonization.
Because we ourselves demand respect and attention from the world, yet we bestow the same haughty indifference on smaller countries that larger ones bestow on us.
As a Balkanist by education, I felt something like a professional duty to fly to Tirana and make sure that the Ukrainian voice was heard there. After all, in the entire Balkan Peninsula, Albania perhaps most ardently supports Ukraine, so it was fitting to simply come and humanly thank them.
In short, I was flying from Košice, the closest airport to Uzhhorod, to Tirana with a connection in Vienna. The flight from Košice to Vienna takes forty minutes, so you barely have time to sit down and fasten your seatbelt before you're landing. Getting sleep on the plane was, of course, impossible. In Vienna, a gray, wet October dawn was breaking, and I was going through another sleepless night. There were four and a half hours until the flight to Tirana, and I no longer had the strength to stand on my feet.
So I did something I'm ashamed of, but don't regret. I can't sleep in public; it seems to me that in sleep, a person is too defenseless to be seen by random strangers.
So at the Vienna airport, I found a bathroom for people with disabilities, went in, and locked myself inside. I set an alarm on my phone, lowered the toilet lid, sat on it, put my small suitcase on my knees, laid my jacket on top, and rested my head on it. I switched off instantly and slept like a baby for three hours. I woke up, washed my face, and with a sleepwalker's gait went to check in for my flight.
On the plane, I drank two coffees, but they only accelerated my heartbeat. Then I drank two small bottles of white wine. This finally revived me. I arrived in Tirana, got into the car sent by the festival, and went to the hotel. Because of the cursed traffic jams, I had only twenty minutes for a shower and all preparatory procedures in the room, after which I rushed across the city for a live TV broadcast.
After the broadcast, I was immediately taken to the National Museum, where the festival's grand opening was to take place. There, backstage, I was introduced to the mayor of Tirana; we exchanged some ceremonial phrases about support and gratitude.
Then I recited poems and right there, without leaving the stage, participated in a discussion about war and culture (Balkan participants also had something to say on this topic). Sitting on stage, I felt like I was just fading, extinguishing, disappearing, but I bravely held on and even gave more or less appropriate answers to questions.
As one of the organizers later said, I looked so exhausted and worn out that this image itself was the best embodiment of Ukrainian life during the war.
But exhausted on the outside, I felt a little powder left inside. So I didn't refuse when I was invited to the Ukrainian Embassy to symbolically read a few stanzas of Shevchenko's poetry for the Albanian establishment.
Several dozen deputies, businessmen, journalists, and representatives of the creative intelligentsia gathered at the embassy. There were also two ministers of the current Albanian government who, after an hour of ceremonies at the embassy, invited me – the only representative of Ukraine at the festival – for tea with the second person in the state, the Speaker of Parliament.
As a person, I should have apologized, explained, and declined, but as a Ukrainian – I had no such right. Work needed to be done; that's why I came here.
In the Speaker's office, more than a dozen people gathered. The atmosphere was very pleasant and relaxed; we drank tea and talked about Ukraine. With her invitation, the Speaker of Parliament, who could also have been attending to her own affairs or resting, wanted to express her respect for Ukraine and the heroism of Ukrainians.
With my presence, I wanted to express gratitude from Ukrainians to the Albanian state – a NATO member! – and the Albanian people for their extraordinarily active support.
When Albanian honey on a saucer was offered with the tea, I smiled. Similarly, yesterday I was treated to tea and honey in the hospitable Roma family in eastern Slovakia.
So, what did I manage to do in a day? Came back from Donbas, painted a bus for the military with children, crossed the border, bought three vehicles for the Armed Forces of Ukraine, drank tea with Roma people, checked an ambulance, flew to Vienna, slept stealthily in a bathroom there, flew to Tirana, went on live TV, performed at the festival, and talked with half the Albanian government...
That's roughly what an average day in the life of a Ukrainian volunteer looks like. Like a breathtaking dream that can only be dreamt in a toilet of a distant airport. | | --- | --- |
Idioms from the Text with English Translations
"Пробелькотів щось невиразне" - "Mumbled something vague" To speak unclearly or incoherently
"Як із хреста знятий" - "Like taken down from a cross" Extremely exhausted, worn out
"Відгонить провінційною меншовартістю" - "Smacks of provincial inferiority" Has characteristics of small-town complex or inferiority
"Спати сном немовляти" - "Sleep like a baby" To sleep very deeply and peacefully
"Лунатичною ходою" - "With a sleepwalker's gait" Walking as if half-asleep, unsteadily or mechanically
"Я гасну, згасаю, я зникаю" - "I was fading, extinguishing, disappearing" Gradually losing energy or consciousness
"Відчував усередині ще трохи пороху" - "Felt a little powder left inside" Still had some energy or strength remaining
"Карколомний сон" - "Breathtaking/mind-boggling dream" An incredible or overwhelming experience
"Маятниковість мого життя" - "Pendulum-like nature of my life" Constant swing between extremes in one's lifestyle
"Перевести подих" - "To catch my breath" To take a short rest, to recover after exertion
Retry
Claude can make mistakes. Please double-check responses.
3.7 Sonnet